Трансатлантичний перехід Gran Canaria – Santa Lucia. Відгук

2800 морських миль. 19 діб.

А тепер трохи докладніше 🙂 Сюрпризи почалися ще за день до старту, коли я дізналася, що з трьох досвідчених капітанів у перехід вирушить лише один – Олег Ципко. Підготовка всіх втомила, а тут ще з’ясувалося, що наш гоночний бал і розміри судна зовсім не відповідають дійсності. Вже в сутінках повторно вимірювали яхту й після напружених перемовин нас таки перевели в іншу групу – щоправда, все одно не в ту, що треба.

Відшвартувалися з легким хвилюванням. На виході з мари́ни було багато проводжаючих човнів, на яких дівчата в карнавальних костюмах танцювали й махали руками, вітаючи учасників регати – атмосфера була дуже святкова. Стартували. Погода сонячна, вітер стабільний – 10–15 вузлів. Екіпаж із шести осіб поділили на вахти по двоє, кожна по три години. Я опинилася в парі з Олександром – підприємцем із Вінниці. У морі він жодного разу не ходив, на яхту вперше ступив ногою, але з дитинства мріяв перетнути Атлантичний океан. Постійно ставить запитання – зате вахти проходять не нудно :). Настрій у всіх чудовий, багато жартуємо й сміємося.

Після старту ми одразу взяли курс на південь – і вже на другий день спустилися на 24-ту паралель. Вітер суттєво посилився, йшли зі швидкістю 8–9 вузлів, з хвилі іноді розганялися до 10–11. Прогноз погоди та рекомендації отримували з київського офісу «Маринеро» через супутниковий телефон.

Перевірили генератор – виявилося, що він не працює. Точніше, працює, але напруга скаче від 0 до 220 – вирішили не ризикувати. Для підзарядки будемо вмикати двигун на кілька годин щодня на холостих обертах. Заодно перевірили й опріснювач – теж не вмикається. Слава Богу, хлопцям вдалося його полагодити, і вже наступного дня він запрацював.

Уночі на четверту добу вітер посилився до 30 вузлів на поривах, і сталося чергове НП – при спробі взяти риф розплівся огон грота-фала, і грот (основне вітрило) звалився донизу. Ситуацію врятували, замінивши грота-фал на топінант. Після такої рокіровки ми почали перестраховуватися – на ніч заздалегідь брали першу, а іноді й другу полку рифів.

Йде п’ятий день перегонів. Другий день поспіль з нами не виходять на зв’язок із Києва й не відповідають на дзвінки. Зателефонували дружині Олександра – дізналися, що в Україні ввели воєнний стан. Оце новина! Подробиць не знаємо, але всі помітно напружилися.

Майже спустилися на 23-тю широту. Виявили, що почала псуватися морква – кілька днів їмо овочеве рагу та морквяні салати. Загубили відро – тож почали проводити майстер-класи з в’язання вузлів. Тепер усі на борту в’яжуть бесідковий як мінімум трьома способами. Посуд миємо морською водою без ополіскування прісною. Уже перестали помічати солоний присмак у чаї, а кава від цього навіть стала смачнішою. Уночі, як правило, видно ходові вогні сусідніх яхт-учасниць. Милуємося зоряним небом і сяючим планктоном.

На борт почали залітати летючі риби – з першої зробили сашимі й з’їли її з лимоном і перцем. Потім кілька разів варили юшку. Хочеться, щоб риби залітало більше – нам однозначно бракує рибалки на борту.

Пориви вітру посилилися, хвилі зросли: час від часу накочувалася незручна бічна хвиля — била по борту й перекочувалась через ніс. Суцільна темрява: жодна зірочка не пробивалася крізь хмари, лінія горизонту злилася з океаном і зникла. Лише відблиски наших ходових вогнів трохи підсвічували стаксель. Здавалося, ми провалюємося в безодню й невідомість. Повна відсутність орієнтирів зіграла злий жарт — мене почало нудити. Після цього я почала гостро реагувати на запахи, особливо на часник.
Навчаюсь спати, але іноді здавалося, ніби я всю ніч провела в гучному клубі – голова тріщала, як після похмілля, довелося випити таблетку.

Кожні 700 миль переводимо годинник на годину назад.
Час від часу отримуємо інформацію про яхти, які зійшли з дистанції через різні поломки. Співчуваємо знайомим із швидкісного дивізіону — їхній човен уночі натрапив на кита (ймовірно, сплячого), і зламалося перо керма. Тепер вони намагаються дійти до Кабо-Верде на ремонт.

Дев’ятий день. Позаду 1000 миль.
Уже два дні як штиль. Влаштували купання на кормі — Олег поливав нас із відра. Засмагали на носі. Спостерігали за хмарами, що пливли над головами, і чекали на вітер. Швидкість упала до 4 вузлів — це трохи дратувало. Але нам вдалося встати на правильний курс, і поки що немає потреби змінювати галси — йдемо просто на Сент-Люсію.
Удень, метрів за сто, розминулися з яхтою під австралійським прапором — привіталися й сфотографували одне одного. Після фінішу обмінялися з ними фотографіями.

На десятий день ми пройшли екватор шляху — 1400 миль. Вітер трохи посилився. Вночі спостерігали комету з величезним широким хвостом. Вдень бачили кита — він довго супроводжував яхту, оглядаючи нас то з одного боку, то з іншого, потім виринув на кілька секунд і зник. Круто. Як сказав Саша: «Оце така худоба!». А ще я кинула посеред океану монетку — не стільки з метою повернутися, скільки як знак, що я тут була.

У наступні дні час ніби зупинився. Йшли зі швидкістю близько 6-7 вузлів. Всі відчутно втомилися. Проходили через цілі поля рудих водоростей — вони намотувалися на гвинт і кермо, і їх доводилося зрізати. Температура води була 28 градусів, тому все частіше купалися і засмагали на кормі. Закінчилися шоколадки. Мріємо про Кариби. У буклетах писали, що незалежно від того, коли і в якому стані ми фінішуємо, нас чекатимуть свіжі фрукти, холодні напої та місцевий ром.

І ось вона, земля! Нарешті! Після 19 днів на горизонті з’явилися обриси Сент-Люсії. Милуємося гірськими схилами, вкритими соковитою тропічною зеленню — острів дуже гарний. Нам тут уже подобається. Ще трохи — і ми фінішуємо. Втомлені, але задоволені й щасливі, заходимо в марину та швартуємося. Яхту чекає виділене місце, її зустрічає представник міського муніципалітету. Нас вітають, і під ритми місцевої музики вручають свіжі фреші та кошик із фруктами. Ось і все, перехід Гран-Канарія — Сент-Люсія завершений. Тепер треба відпочити, обов’язково насолодитися нормальним душем і вирушати досліджувати найближчі Карибські острови.

Леся