Сен Мартін – БВО – Домінікана. Відгук

Кариби завжди уявлялися мені як острови вічного літа, повністю вкриті кокосовими пальмами. Здавалося, там зовсім немає чим зайнятися, окрім як просто лежати на пляжі. Це враження лише підсилювали фотографії друзів у Facebook, які злагоджено вирушили у круїзи Карибським морем цієї зими.

У моєму списку “Куди я хочу поїхати?”, Кариби були десь у розділі “відвідати через 5-7 років”. Але доля розпорядилася інакше – я несподівано виграла головний приз від Marinero: подорож на яхті за маршрутом «Кариби – Британські Віргінські острови – Домінікана»!

Це дало мені новий досвід у яхтингу й відкрило, що Кариби — зовсім не ті, якими я їх уявляла:

• Це чудове місце для практики керування яхтою. Дякую капітану Олегу Ципку за допуск до штурвалу і цінні поради.
• На яхті час іде зовсім по-іншому. Спочатку здається, що 7–10 днів — це багато. Але потім — “Як? Уже додому?”.
• Абсолютно різні люди стають єдиною командою, а подекуди — справжньою сім’єю. Особлива атмосфера гумору й підтримки — це те, що не поясниш словами. Лише прожити. Дякую за цей час Анні (Mazur Anna), Паші (Pavlo Borovets), Алексу (Alex Yezril), Ребекці (Rebecca Anne), Маші (Maria Elfimova).
• Острови розташовані далеко один від одного, до деяких треба добиратися годинами.
• Кариби — не лише пляжі й пальми. Іноді виникає питання: «А пальми тут взагалі є?»
• Усе в доларах. Євро також приймають, але 1:1.
• Інтернету практично немає. І це навіть добре — менше думок про роботу і соцмережі.
• Сонцезахисний крем — обов’язковий. Моя фраза «Я виросла на морі, не згорю» не спрацювала — я згоріла дуже сильно.
• Відвідувати Кариби треба тільки на яхті!

А тепер трохи вражень про мою подорож.

Я прилетіла на острів Сент-Мартін за день до початку нашої подорожі. Острів зустрів мене дощиком. Прикордонники довго розглядали мій паспорт, щось обговорювали (мабуть, нечасто бачать українські паспорти), потім запитали мету візиту та назву яхти — і впустили на острів.

Далі мене чекав досвід спілкування з місцевим таксі. Водії набирають людей у машину, потім дорогою запитують номери телефонів готелів, дзвонять туди й дізнаються, як до них проїхати.

Як доїхати до мого готелю, водій знав, але на мене чекав інший сюрприз. Виявилося, що мій готель повністю заброньований, і мені організували проживання в іншому місці. Навіть листа надіслали, щоправда, я в той момент була в літаку. Дякую водієві, який мене не покинув, сам зателефонував господарці цього мініготелю, усе з’ясував і відвіз мене за новою адресою.

На острові всі люди розслаблені, люблять поговорити та знають кілька мов.

Під час поїздок на таксі пальми майже не зустрічалися. Зате можна було побачити пошкоджені яхти — наслідки урагану Ірма, який пройшов тут близько двох років тому.

Наступного дня я вирушила на таксі до марини. Там я заселилася на нашу яхту “Бурбон”, на якій мені належало тиждень жити й подорожувати маршрутом Сент-Мартін — БВО — Домінікана.

Протягом дня на яхту прибували учасники подорожі, окрім однієї дівчини, в якої був затриманий рейс, і вона мала прибути лише наступного дня.

Вдень ми вибралися на знаменитий пляж Махо, над яким злітають і приземляються літаки — і здається, що до них можна дотягнутися рукою. На цьому пляжі мета не поплавати, а спостерігати за літаками.

Нам цього здалося замало, і ми захотіли зняти відео злету літака. Це був літак American Airlines із двома турбінами біля хвоста. Під час злету він влаштував нам невеличку піщану бурю. Отямившись після такого “розваги”, ми виявили, що на пляжі більше нікого немає, окрім нас. Туристи були досвідчені — й знали про таку “несподіванку”.

Після цього ми перемістилися до місцевого бару Sunset, щоб насолодитися заходом сонця.

Вранці наступного дня ми закупили продукти, а вдень вийшли з марини через розвідний міст і стали на рейді, очікуючи останнього члена команди.

Коли вся команда зібралася, ми вирушили до Британських Віргінських островів.

Після нічного переходу ми кинули якір біля острова Анегіда, де мешкають фламінго. В передчутті можливості зробити селфі з цими пташками ми висадилися на острів. Насолоджуючись краєвидами, ми повільно попрямували шукати фламінго. Дорогою нам трапилася невелика, але дуже гарна черепаха та якась ракоподібна істота. Спочатку я подумала, що це ще одна черепаха, і хотіла її торкнутися, але вчасно зупинилася.

Ми дійшли до місцевої кафешки, де з’ясували, що до фламінго пішки не дійти, зате тут ще можна побачити ігуан. Нам запропонували викликати таксі, яке нас відвезе. Але спочатку ми вирішили перекусити — щось на зразок нашого хот-дога в лаваші, тільки з шматочками лангуста, — а вже потім вирушити в дорогу.

Таксі нам дісталося незвичайне — для пасажирів були лавки, розташовані вздовж кузова, щоб можна було милуватися краєвидами.

Коли ми дісталися до ігуан, виявилось, що це щось на зразок розплідника. Їх утримують у невеликих клітках, поки не виростуть до певного розміру, а потім випускають у дику природу.

З фламінго вийшло ще кумедніше. На них можна дивитися зі спеціальної вишки через щось на кшталт бінокля. Але навіть з ним побачити їх одразу не вдалося — видно було тільки маленькі рожеві плямки. Підійти ближче не можна — заповідна зона.

Повернувшись на пляж, ми скупалися й вирушили в бік острова Вірджин Горда.

Прибули вже затемна, кинули якір і виявили, що біля яхти плаває риба, схожа на акулу. Після недовгого обговорення “а це точно акула?”, ми розважалися, підгодовуючи беконом зграю невеликих акул.

Вранці ми вирушили в бік острова Тортола, дорогою заскочивши на маленький безлюдний райський острів Сенді-Кей. Окрім розкішного піщаного пляжу та пальм, тут є своєрідний сад каменів: міні-Стонгендж, піраміди й загадкові інсталяції. Можливо, так туристи загадують бажання або позбавляються страхів — хто знає…

На острові Тортола місто Роуд-Таун нам запам’яталося рестораном, де офіціантки звертаються до тебе “гей, мамо”, маргаритою без алкоголю (чи то забули, чи то зекономили), і тим, що до салату “Цезар” курку потрібно замовляти окремо.

Наступного дня ми вирушили до острова Йост-Ван-Дайк. Дорогою нам трапилася зграя дельфінів, яка супроводжувала нас деякий час. У місто ми не виходили — просто пірнали з яхти.

Далі на нас чекав тривалий перехід до Домініканської Республіки. Шлях пролягав повз Пуерто-Ріко, куди ми не могли зайти, бо троє членів екіпажу, включно зі мною, не мали американських віз. По дорозі ми помітили невеликого кита.

Приблизно за півтори доби ми дісталися марини Кап-Кана біля міста Пунта-Кана. Марина — це цілий комплекс причалів, готелів, барів, ресторанів, житлових кварталів і чудових пляжів. Але, здається, частина території досі не викуплена. По території марини можна пересуватися на гольфкарах — безкоштовно.

Після прибуття в Кап-Кану нас чекала зустріч із береговою охороною: п’ятеро співробітників прийшли на яхту. Вони щось запитували, заповнювали документи, оглядали каюти. Довго й сумно дивилися на курку, яку приготувала Анна. Здавалося, що вони ось-ось її конфіскують 🙂

Після всіх перевірок і вечері ми вирушили досліджувати пляжі. Вони там розкішні: постійно прибираються, зони для купання огороджені від відкритого моря чимось на кшталт сітки — тож нічого туди не запливе. Можна поплавати і в басейнах, розташованих просто на пляжі. У місцевому барі ціни вказані в національній валюті, але приймають також євро й долари за курсом.

Наступного дня ми планували зранку піти на пляж, а десь об 11:00 вирушити до райського острова Саона. Удалося реалізувати лише першу частину плану. Вранці ми вийшли на пляж, наплавалися, зробили фото, випили коктейлі й зібралися відпливати. Але не все так просто…

Виявилося, що для виходу з марини потрібно отримати дозвіл від берегової охорони. Нас тимчасово пришвартували неподалік від сувенірної крамниці (випадковість чи ні — важко сказати). Довелося чекати приблизно годину. Щоб скоротити час, ми зайшли до магазину. Поки ми вибирали сувеніри, нас кілька разів пригостили коктейлем “Мама Хуана”. Після цього думати про ціни стало важче. Напевно, це напій для туристів — пізніше ми ще не раз чули про нього від інших мандрівників на Саоні.

Берегова охорона прибула, перевірила паспорти, щось занотувала, сфотографувала — й нарешті нас відпустили.

До острова Саона ми дісталися вже затемна й стали на якір. У всіх крутилася в голові одна думка: “А варто було сюди йти чи краще залишитися в Кап-Кані?”. У темряві було видно ще одну яхту поруч і чути гавкіт собак…

На світанку перед нами постав розкішний острів — просто як з картинки. Ми висадилися на берег. Людей, окрім місцевих, не було — можна було сповна насолодитися неймовірними краєвидами. Кажуть, саме тут знімали рекламу “Баунті” — ту саму, про райську насолоду. Складається враження, ніби ти справді потрапив у рай.

Тут я вирішила відірватися на повну — випити кокосовий сік прямо з кокоса, як у фільмах, піну коладу з ананаса і з’їсти лангуста.

Єдине — десь о 12:00 сюди прибувають натовпи туристів, і це трохи “збиває” кайф. Тому прибути сюди вночі або рано-вранці на яхті, коли навколо нікого — саме те.

Перехід із Саони до марини Кап-Кана був проти вітру. Ми сиділи в кокпіті й впиралися ногами в стіл, щоб не злетіти вниз. Але навіть у такому положенні організм умудрявся вимикатися.

Спускатися в каюту зовсім не хотілося. Коли я зайшла по куртку, здалося, ніби мене засунули в міксер. Тому я дуже швидко повернулася нагору.

У марину ми зайшли десь о 2–3 годині ночі. Пройшли ще одну перевірку берегової охорони й випили по коктейлю на пляжі. Попрощалися й вирушили в аеропорт.

Атмосферу яхтової подорожі, дух єдності команди словами не передати — це можна лише відчути на собі.

Дякую Marinero за незабутній досвід!

Спасибо Marinero за незабываемый опыт!

Інна Османова