Atlantic Rally for Cruisers 2018: Як це було

Перші запитання, які мені поставили після повернення: “Ну як воно там?”, “Що найбільше запам’яталося?”, “Що вразило?”.

І тут почалося найскладніше – як описати, що саме запам’яталося найбільше? Адже 19 днів в океані — це чималий шматок життя, і за цей час сталося дуже багато всього.

Добре поміркувавши, я зрозуміла: було безліч моментів, які стали невід’ємною частиною мого трансатлантичного пригодницького досвіду. Я ще довго згадуватиму їх і розповідатиму друзям. Але були речі, які дійсно вразили мене до глибини душі.

Одним із найяскравіших моментів став сам старт регати такого масштабу. Це — справжня фантастика! Уявіть собі: ще не минув і рік, як я була на тих самих Канарських островах і допомагала готувати яхту для переходу через Атлантику команді Marinero. Дивлячись на людей, які з нетерпінням чекали пригод і випробувань, я їм трохи позаздрила. По-доброму, звісно. І подумала: “А я теж так хочу”. І цього виявилося достатньо, щоб у 2018 році стати частиною проекту Atlantic Rally for Cruisers.

Старт — це окрема магія. Майже 200 яхт виходять у три етапи з інтервалом у 15 хвилин. Перед стартовою лінією — море вітрил, кожен ловить вигідну позицію, готуються генакери, спінакери… Навіть просто безпечно маневрувати у такій щільності непросто. Наша команда на яхті Bourbon SO 519 — єдині представники з України. Останні хвилини: підхід до стартової лінії, її перетин — і ми мчимо в безкрайній океан… Це неможливо забути!

Нічні вахти — ще один цілий всесвіт. До цього я ніколи не чергувала вночі в океані. Моя каюта — в носовій частині. До вахти я намагалася спати, хоча “спати” — це голосно сказано. Перший тиждень було важко звикнути до постійного хитання. Тільки здавалося, що влаштувалась зручно, як нос яхти провалюється у хвилю, з гуркотом вдаряється, окатує водою, і все це супроводжується моторошними скрипами корпусу. Декілька разів я не витримувала й вибігала на палубу перевірити, що сталося. Завжди все було добре, за винятком тієї ночі, коли обірвався фал грота, і вітрило звалилося вниз. Напруга, ліхтарики, година метушні — і знову курс тримаємо, дякуємо капітану.

Одного разу трясло настільки, що я перевірила свій гермомішок, доложила туди теплі речі й поклала так, щоб у разі чого його можна було швидко схопити.

Ось так «виспавшись», збираюся на вахту. Одягаюсь лежачи — інакше просто приб’є до стіни. Шари одягу: термобілизна, комбінезон, куртка, налобний ліхтарик і обов’язково рятувальний жилет із самостраховками. Застібаюсь, взуваюсь. Відчуваю себе астронавтом, який готується до виходу в космос. Обережно пробираюся до палуби… І – о, диво! Тут уже не так страшно, як здавалося внизу. Вдих — і я приймаю вахту.

А далі починається інша реальність — океанські ночі. Небо! Нескінченна кількість зірок мерехтить дивовижними візерунками. Ми почали вивчати сузір’я, і до кінця подорожі вже впізнавали чимало з них.

Але навіть це не зрівняється з сяйвом океанського планктону. Він зовсім не такий, як у Чорному морі — великий, яскравий, з синьо-зеленим відблиском. Коли яхта розтинає хвилі, вздовж бортів спалахує тисячі світлячків — як феєрія підводного світу. Саме заради таких ночей варто перетнути Атлантику!

І ще мене вразила яхтова спільнота — люди, об’єднані спільною пристрастю. Підготовка, сам перехід, фініш — усюди знайомства, спілкування, допомога. Перед стартом одна команда допомагала нам вирішити питання з безпекою. Під час гонки одна яхта втратила щоглу — і сусідні судна, не зважаючи на гонку, підходили й передавали паливо. Таке не забувається. Мабуть, саме стихія краще за будь-кого перевіряє нас на людяність.

P.S.: Мрійте! І ваші мрії обов’язково здійсняться.